Історія села

До певної міри Ямницю можна вважати унікальним селом, хоча б тому, що про її історію писали та її минулим цікавилося досить багато людей. Можна навіть сказати, що художній та історичний образ села був надихаючим фактором для багатьох творчих особистостей.

Серед перших відомих нам сьогодні дослідників історії села був ямницький парох о. Антоній Струтинський (1832-1907). Ще у другій половині XIX ст., цікавлячись минувшиною, він досліджував руїни колись обжитої людьми скелястої печери, званої “Монастирем”. До нашого часу, на жаль, не дійшло жодних підтверджень його усистематизованих досліджень, хоч можемо здогадуватися, що подібні існували, хоча би й тому, що парохів примушували збирати матеріали, описувати минуле церков і сільських місцевостей, місць їхньої праці і побуту.

Справжнім співцем ямницької дійсності початку XX століття був син о. Струтинського Микола. Знову ж таки, на жаль, ті скупі відомості, які має автор, не дають змоги ближче познайомитися з творчістю цієї непересічної людини. З листа Антона Войновського до Миколи Дейчаківського, датованого 15 березня 1988 року, дізнаємося, що ще будучи студентом, Микола Струтинський стає свідомим українцем, приятелює з Іваном Франком, визнаючи себе радикалом. Це дуже дратувало його батька,який зарекомендував себе як гонитель радикалізму. Батько Миколи вимагав, щоб той вивчився на священика, але син, противлячись цьому, пізніше емігрував до Америки. З ним за океан виїхало і двоє ямничан: Василь Савчак (з Дядових) та Іван Козак. Вони скоріше всього були першими емігрантами в далеку країну з Ямниці. Аж перед Першою світовою війною Микола Струтинський повернувся додому і зустрів воєнне лихоліття в родинному гнізді. Все побачене і почуте ним, а також його власні роздуми над проблемами людських взаємин і долею свого народу, лягли в основу повісті “При битій дорозі”, яка вийшла в Нью-Джерсі (США) в 1922 році. І хоча літературні критики “Енциклопедії українознавства” невисоко оцінили якість цього твору, для нас він має винятково велике значення як одна з перших спроб описати життя і побут ямничан, нехай навіть і в художній формі. Дуже цікавими у творі є описи колоритних ямницьких особистостей початку століття, екскурси в деякі епізоди минулого, а також зворушливі своїм реалізмом зображення людського лиха, породженого світовою війною. За твердженнями Антона Войновського, цей літературний твір був не єдиною книгою Струтинського про Ямницю. Посилаючись на ямничанина-емігранта Василя Бур’яника, він стверджує, що Микола написав і книгу “По той бік греблі”, яка була видана в Нью-Йорку. В ній автор описав життя своєї родини і Ямниці загалом. Василь Бур’яник був власником двох примірників цього видання, але під час пожежі в його будинку вони згоріли. Таким чином, досить знана в українському літературному світі США творчість Миколи Струтинського міцно пов’язана з історією нашого села і має першість серед подібних творів про ямницьке минуле.

Коли мова заходить про суто історичні дослідження, то тут першість зі Струтинським може поділити Федь Дмитраш, знаменитий ямницький війт другої половини XIX – початку XX ст., який був постаттю в ямницькій історії неоднозначною, але безперечно значущою. Дмитраш написав “Історію Ямниці в XVIII та XIX ст., і спомин про депутованого Івана Смиц-нюка”. Невідомо, чи так вона називалась, але під такою назвою на неї посилалися дослідники. До нашого часу це дослідження не збереглося, але інформацію з нього черпав пізніший історик села Гриць Якимечко. На жаль, ми достеменно не знаємо і можемо лише здогадуватися, які сторони життя села стали об’єктом дослідження провідника громади.

Важливу роль у становленні системної дослідницької праці і в осмисленні минулого Ямниці відіграв священик Юстин Гірняк (1877-1958). Його історико-філософські статті про Ямницю “Воскресне чи не воскресне” (“Українське життя”, Станіславів, 1 травня 1921 року) та “Провінціальна преса і селб” (“Українське життя”, 10 квітня 1921 року) та багато інших дописів у різні українські газети Східної Галичини в епоху польської окупації, розкрили широку панораму ямницької дійсності 20-30-х років. Вони несли в собі елементи глибокого аналізу ямницького характеру і великої любові до своїх односельчан. Вінцем дослідницької роботи про ямницьку минувшину довоєнної пори став спецвипуск одноднівки “Під прапором “Просвіти”, видрукований в серпні 1936 року і присвячений 40-літньому ювілею читальні “Просвіти” в селі. Один з примірників одноднівки зберігся до нашого *часу в Ямниці. Є такий примірник і в Науковій бібліотеці ім. В. Стефаника уЛьвові. В одноднівці подавалися виклади рефератів тоді молодих ямницьких просвітян, які прозвучали 29 серпня 1936 року на урочистій академії, присвяченій ювілею. Тут знаходимо роботу Гриця Якимечка “Історія села Ямниці”, Дмитра Савчака “Розвій культурно-освітнього та економічного життя Ямниці” та Володимира Дейчаківського “Розвій фізичного виховання в Ямниці”. В кінці подано деякі статистичні дані про Ямницю і ямничан у викладі Богдана Катамая. Загалом одноднівка являє собою зразок найбільш грунтовного опису історії села станом на 1936 рік. І хоча багато подій з історії тут не описано з причин польської цензури, дане дослідження на сьогодні є одним з найцінніших джерел інформації про історію села Ямниця.

Можливо, саме це дослідження спонукало багатьох ямничан пильніше і ретельніше зайнятися вивченням минулого рідного краю. Особливо це стосувалося гімназійної молоді, для якої це було не тільки покликанням серця, але й патріотичним обов’язком. В когорті останніх виступав дослідник Василь Парипа (1915-1948). Дослідження Парипи, одного з лідерів сільської молоді, а згодом провідника ОУН, найменше нами знане, бо так ніколи і не було надруковане. Іван Олексійович П’яста (1921 р. н.) згадував, що ця історія була з вигляду непоказна і написана від руки в грубому зошиті.

Головним джерелом інформації для Парили слугували спогади ямницького довгожителя Савча-ка (Дзядика), який на момент опитування мав 104 роки.

В час подій, пов’язаних із боротьбою громади на чолі з Іваном Смицнюком проти пана Шишко-вського, Савчаку було 5-6 років. Таким чином, він був єдиним живим свідком відомої ямни-цької трагедії. Багато він знав із розповідей свого батька.

Саме тому описи Парипи тих сторінок ямницької історії мали унікальний характер, бо грунтувалися на недоступних тепер свідченнях очевидців. Але знову-таки з жалем мусимо констатувати, що й це дослідження зникло безслідно, залишивші тільки неясні спогади в деяких людей, які його читали. За часів польської окупації цю книжку не друкували, бо вбачали в ній антипольську спрямованість, а з приходом у 1939 році більшовиків автор віддав її представникам нової влади з надією на опублікування. Але нові окупанти не поспішали з друком сумнівного, на їхню думку, “націоналістичного писання” і, забравши рукопис, вже не повернули його власникові. Подальша доля цієї історії невідома, так само як і не до кінця відома доля його автора, який загинув у боротьбі з владою, якій він довірливо вручив своє дослідження. Такою ж сумною була доля іншого дослідження з історії Ямниці, яке підготував Дмитро Савчак,

уже згадуваний више як один з авторів одноднівки “Під прапором “Просвіти”. Савчак, який багато років був членом проводу сільської “Просвіти” і відомим громадським діячем, мав у свій час велику кількість різноманітних матеріалів про минуле свого села. Після війни, як небезпечний для влади “елемент” він був репресований і висланий на далеку Північ. Незважаючи на трагічність свого становища, Савчак вирішив описати історію Ямниці на підставі власних спогадів і спостережень. Скоріше всього у засланні він не мав у розпорядженні жодного документального матеріалу, бо в листах до свого родича Богдана Юскевича просив уточнювати йому деяку інформацію в селі, а також виписувати деякі цифрові дані з написів на могилах ямницького цвинтаря. За словами Юскевича, у планах Дмитра Савчака було передати написане ним дослідження до Ямниці, бо сам він через важку хворобу приїхати вже не міг. А передати збирався (а, можливо, й передав) через своїх родичів з Тернопільської області. Здається, цим його планам так і не судилося здійснитися, а ямничани втратили можливість ще раз доторкнутися до глибин свого минулого у викладі одного з найавторитетніших провідників громади 30-х років.

Специфікою дослідницької роботи над історією Ямниці в умовах другої більшовицької окупації стала ідеологічна цензура комуністичними органами всіх без винятку праць істориків і краєзнавців. Та й взагалі займатися науковим пошуком, дослідженням минулого було небезпечно. Іноді такі дослідницькі зацікавлення могли коштувати ентузіасту-науковцю дуже дорого. В цьому зв’язку об’єктивна наукова робота, як і публікація її результатів, унеможливлюється. Щоправда, більшовицькій владі для ілюстрації своїх комуністично-класових догм потрібні були й так звані “історичні наукові праці”, а потім ідеологічні агітки. Тому з цією метою партійні комітети “спускали” на місця вказівки збирати інформацію з історії сіл, але під специфічним кутом зору – для висвітлення “щасливого радянського сьогодення і важкого приниженого становища людей у минулому”. Так і народжувалися писання, де з-під казенної напівправди або відвертої брехні не завжди можна було побачити блиск дорогоцінних розсипів духовної та історичної спадщини минулого. Показовою щодо цього є “Історія села Ямниця Богородчан-ського району Івано-Франківської області”, датована 1 вересня 1963 року. Хоча взагалі хотілося б віддати належне авторам цього опису, збереженого у простому шкільному зошиті на вісімнадцяти аркушах. Адже попри всю ідеологічну спрямованість цього твору, накинену їм партійними вождями, вони все ж зуміли зберегти елементи історизму та суто ямницьку специфіку у підборі матеріалів для твору. Цілком імовірно, що автори, використовували одноднівку “Під прапором “Просвіти”, подаючи інформацію про поміщиків, які були власниками Ямниці, та про ямницького героя Івана Смицнюка. В роботі викладено епізоди з історії комуністичного руху в селі, а також великий фактичний матеріал, який стосується колгоспного життя в селі. Хоча “Історія…” підписана прізвищами п’ятьох осіб – І. І. Шептин-ського, В. М. Мицька, К.С. Куц, В. М. Долчука, 3. І. Бибика, дійсними авторами, найбільш імовірно, були Іван Іванович Шептинський, Василь Миколайович Мицько та Катерина Степанівна Куц, які працювали вчителями історії в місцевій школі і цікавилися сільськими старожитностями.

У 1971 році у видавництві Інституту історії Академії Наук УРСР побачив світ один з томів “Історії міст і сіл Української РСР”, присвячений Івано-Франківській області. На сторінці 243-й цього видання можна знайти невелику довідку про Ямницю, де поряд з інформацією про місцевий радгосп і соціальну структуру села помішено відомості про подвиг ямничанина Івана Смицнюка. Тим часом уродженці Станісла-вівщини, які з політичних та інших причин опинилися в еміграції, організували в 1975 році випуск І тому “Альманаху Станіславівської землі”, де знайшла відображення інформація, що в умовах комуністичного засилля не могла з’явитися ні в “Історії міст і сіл ні в ніяких інших радянських виданнях. Вже в II томі “Альманаху…”, який видало Наукове Товариство ім. Т. Г. Шевченка в 1985 році, появилися дві статті про Ямницю. Автором першої під назвою “Історія села Ямниці до 1939 року” був відомий громадський діяч в селі за Польщі Богдан Дейчаківський, а другої – “Ямниця в час і після Другої світової війни” – Микола Дейчаківський, який виступав під літературним псевдонімом Долішній. Загалом в цих дослідженнях містяться досить цікаві відомості про село, особливо в період польської, першої більшовицької та німецької окупації. Зокрема, тут практично вперше знаходимо інформацію про діяльність різних громадських, політичних та військових організацій в селі. Серед них є відомості про ОУН і УПА. В дослідженні звертається увага на висвітлення терористичної політики всіх окупаційних режимів у Ямниці.

Найімовірніше, ці публікації були останніми у списку дослідницьких робіт про історію села, які з’явилися до початку горбачовської перебудови й відновлення незалежності України. В нові часи, особливо в період державності, розпочався якісно новий етап дослідницької роботи, зумовлений зникненням політичних і відповідно цензурних бар’єрів у науковій роботі, і тому він потребує на сьогодні ше детального аналізу й вивчення.

Говорячи про дослідження історії Ямниці, неможливо обминути й ті публікації, які заклали міцні підвалини вивчення окремих сторінок сільської історії. І в цьому контексті почати хотілося б із вступної статті видатного українського історика Михайла Грушевського до 1 тому “Жерел історії України – Руси”, де він аналізує становище різних соціальних верств населення в королівських селах Галичини, даючи досить широкі пояснення до ситуації в Ямниці.

Багатопланова картина соціально-економічного становища в Ямниці в XVI – XVIII ст. подається в дослідженнях відомого українського історика, доктора історичних наук, професора Прикарпатського університету Володимира Грабовецького. Ним було здійснено глибоке дослідження історії боротьби ямницької громади, очолюваної Іваном Смицнюком, проти панських утисків. Оперта на історичних джерелах, які зберігаються у Львівському Державному історичному архіві, стаття вченого “Ямницька трагедія”, опублікована в журналі “Жовтень” за 1965 рік (№ 1, с. 118 – 121), стала першою серйозною науковою роботою з даної проблеми. Фактично всі наступні дослідження або розширюють наукові рамки цієї роботи, або повністю на ній базуються. Цікаво, що сам проф. Грабовецький в розмові з автором розповідав, шо до цієї теми він прийшов випадково. Ще на початку 60-х років, під час поїздки історика з Івано-Франківська до Львова через Ямницю, в нього зламався автомобіль. В той час, коли водій його ремонтував, молодий тоді науковець пішов на місцевий сільський цвинтар і там побачив напис на пам’ятнику Смицнюку. Оригінальність самого пам’ятника і особливо текст на ньому схвилювали і зацікавили вченого. Він розпитав ямницьких старожилів і почав пошук кримінальної справи Смицнюка у львівському архіві, внаслідок чого і з’явилася та публікація, про яку йшлося вище. Вона внесла ясність в обстановку, яка склалася в селі в першій половині XIX століття, а також чітко окреслила місце Івана Смицнюка в історії села. У 2000 році в Івано-Франківську професор Грабовецький видав окрему брошуру, присвячену подвигу Івана Смицнюка.

Про долю деяких ямничан за часів національно-визвольних змагань першої половини XX століття можна знайти інформацію в працях іншого відомого прикарпатського історика і краєзнавця Петра Арсенича. Саме завдяки йому розпочалося систематичне дослідження громадсько-політичної та журналістської діяльності Дмитра Катамая.

Про минуле Ямниці ми дізнаємося не тільки з наукових та аматорських досліджень, але й також із мемуарної спадщини. Серед творів цього жанру насамперед хотілося б відзначити роботу вже згадуваного ямничанина Миколи Дей-чаківського, який нині мешкає у Сполучених Штатах Америки. Він у 1997 році у київському видавництві “Юніверс” видав свої спогади під назвою “На визвольних стежках Європи”. Розповідаючи про свій життєвий шлях, в якому вмістилася й кар’єра досить відомого в Західній Україні, а пізніше

в еміграції, футболіста, навчання, робота, участь в акціях ОУН, автор знаходить місце для коротких, але насичених інформацією, рядків про своє село, односельчан та родину.

Але найбільш вдалими виглядають спогади про себе і своє село ямничанина Миколи Долчука (1888 – 1979). Ці не-опубліковані записи, попри свою літературну недосконалість і зовнішню непривабливість (вони записані у грубому зошиті від руки, без урахування сучасних орфографічних норм) містять величезний обсяг фактів про життя і побут ямничан за умов війни та миру першої половини XX ст. Почавши оповідання з останніх років XIX століття, автор розказав про свої шкільні роки, роботу, службу в австрійській армії, часи Першої світової війни, боротьбу за незалежність України, в якій він брав участь у складі Української Галицької Армії, про громадське життя Ямниці за Польщі і за німців, своє буття за тих часів. Автор розповів про трагічну ситуацію в селі і у власній родині під час боротьби ОУН – УПА проти більшовицьких окупантів, а також про депортацію його з родиною в Сибір. Це унікальне свідчення минулого з власними оцінками подій і осіб само по собі могло стати для Долчука джерелом неприємностей в умовах комуністичного терору і репресій. Тільки завдяки його сину, в’язню сталінських таборів, Ярославу Долчуку (1922 р. н.) воно дійшло неушкодженим до наших часів, збагативши наші знання про минуле Ямниці цінною інформацією.

Цікавим літописом своєї родини нагородив нащадків і всіх, хто цікавиться ямницькою старовиною, Василь Зуб’як (1899-1974), який був працівником залізниці. У своїй рукописній “Історії моєї родини” він записав усе те, що знав про про свого діда по матері та його родину. На сьогодні це єдине достовірне джерело про одну з найдавніших родин з тих, шо мешкають на вулиці Степана Бандери (в народі ця вулиця має назву Маличанка). На жаль, про інші подібні історії ямниць-ких за походженням родин автор не має інформації. Саме тому так важливо сьогодні, коли ще живі свідки багатьох подій минулого, записати їхні спомини про свої родини, збагативши в такий спосіб джерельну базу історії Ямниці та, що найважливіше, зберегти історичну пам’ять. І це буде вагомим доказом нашого курсу до цивілізованого існування і духовного єднання з великими світовими націями.

Наприкінці хотілося б коротко згадати про висвітлення деяких етапів і подій з історії села в періодиці минулого. Найдавнішу згадку про Ямницю автор зустрів в львівській газеті “Слово” за 1874 рік (117 число). В ній розповідалося про місійні торжества в селі, присвячені боротьбі з пияцтвом. Цікаву інформацію про ямницькі проблеми подавала у 80-90 pp. минулого століття газета “Батьковщина”. Зокрема, в числах 22 і 28 за 1884 рік йшлося про проблеми заснування в Ямниці читальні “Просвіти”. Розгортання в селі радикального і січового руху постає перед нами з кореспонденцій, розміщених в “Громадському голосі” за 1906 рік (числа 56,59,82,85). Короткі згадки про різнобічні сторони життя ямничан можна зустріти і в авторитетному на Східній Галичині львівському “Ділі”. Про статті о. Юстина Гірняка за 1921 рік у станіславівській газеті “Українське життя” вже згадувалося, і тому доречним буде згадати допис, в якому йдеться про подвижницьку діяльність вже самого ямницького пароха, опубліковану в тій же газеті, але вже 31 липня 1931 року.

Однією з найкращих статей про Ямницю у міжвоєнний період автору видається публікація у “Станиславівських вістях” за 1937 рік під назвою “Котре село передує?”. Тут дається розгорнута характеристика усіх сторін життя громади і пояснюється, чому Ямниця на той час вважалась передовим селом в окрузі. В період німецької окупації поодинокі відомості про сільську дійсність можна було пізнати із сторінок станиславівського “Українського слова”. Щоправда, з наближенням більшовицьких сил німецька цензура обмежила редакцію в праві визначати зміст публікацій, і про якусь об’єктивність в кореспонденціях мова вже не йшла. Радянський період із своєю обов’язковою, тепер уже комуністичною, цензурою не пропускав нічого, що було пов’язане з українським патріотизмом. Тому публікації про Ямницю в районній і обласній пресі мали суто пропагандистський характер і були далекими від реальності. Проте зауважимо, що окремі публікації, особливо присвячені мистецьким і спортивним здобуткам ямничан, мали конкретний і зміс товний характер. Про футбольні справи цікаво розповідали, зокрема, районна газета “Вільне життя” за 28 червня 1948 року, газета “Вперед” за 3 серпня 1976 року та багато інших періодичних видань. Про ямницьку самодіяльність, про промислове і колгоспне життя села писала обласна газета “Прикарпатська правда”.

Підсумовуючи сказане, хотілося б відзначити, що згадувані книги, публікації і рукописи дають нам змогу багато дізнатися про історичне минуле Ямниці. Але безперечно, що це ще далеко не все з того, що колись було написано про село. І тому робота з відшукання нових відомостей й використання їх у дослідженнях повинна продовжуватися. В майбутньому це дасть змогу, зібравши великий матеріал, створити справді повну й об’єктивну монографію з історії села.

II. Походження і характер

Звідки прийшли люди, що заселили Ямницю? Якого вони походження і кого можна вважати корінним ямнича-нином? Сьогодні важко з точністю дати відповідь на ці запитання. Крім того, в різні часи на ці питання була б різна відповідь. Правда, сьогоднішні ямничани здебільшого знають, які родини можна вважати суто ямницькими, як і в кожному селі, знають декілька родин, прізвища яких є найбільш для цього села характерними. В газеті “Станіславські вісті” за 1938 рік про характерні ямницькі родини писалося так: “Більшість людей (в Ямниці— І. Д.) є з прізвищами Шпільчаки, Деркачі, Савчаки, Ребрики, Кушніренки, Катамаї, Дейчаківські та інші…” До цих інших можна було б зачислити ще досить довгий список давніх ямницьких родин. Щоб хоча б в загальних рисах уявити собі, які родини проживали в Ямниці в давнину, досить поглянути в список земельних наділів у селі за 1849 рік. Хто ж вони — ямничани середини XIX сторіччя? Бедейчуки, Бибики, Бур’янки, Б’ялюки, Вальки, Войновські, Гаврильці, Галярники, Голуби, Грицаки, Дейчаківські, Деркачі, Дзундзи, Дмитрашки, Зуб’яки, Іваночки, Каляндруки, Каравановичі, Катамаї, Когучі, Кузики, Кулаги, Кушніренки, Малики, Масюрняки, Мисловські, Михайлицькі, Мацькові, Морози, Мусяловичі, Олійники, Пелехаті, Петрики, Піскор-ські, Постолянюки, П’ясти, Рудаки, Салії, Сеньки, Смиц-нюки, Станіславські, Стефанські, Ткачі, Фриговичі, Шпільчаки, Щуровські. Цей перелік частково можна доповнити і відомостями з інших документів, опираючись на які можна стверджувати про приналежність до Ямниці родин Андруш-кових та Савчаків.

Про походження цих родин документальних свідчень майже не збереглося, за винятком небагатьох записаних родинних переказів. Дещо про походження родин можуть сказати і самі прізвища. Думається, що ні для кого не є секретом, що прізвище П’яста є суто польського походження і в свій час в Польщі панувала навіть така династія королів. Для переселенців з Німеччини, так само як і з інших країн, часто їх національна приналежність ставала прізвищем. Тому в Україні, Росії та інших землях були розповсюджені прізвища Дейч (від німецького “дойч” — німець,— І. Д.). Звідси, скоріше всього, і Дейчаківські. Давні перекази про те, що на території Ямниці жили татари, частково підтверджуються тим (правда, це тільки гіпотеза автора), що деякі ямничани носять прізвища татарського походження. Славне ямницьке прізвище Ката-май, яке, затвердженням Антона Катамая, означало “конячий жир”, здається, можна віднести саме до таких. Не потребують коментарів і чисто українські ямницькі прізвища Кушнірен-ко, Мороз, Ткач, Кулага (тепер звучить як Гулага). Таким чином, сьогоднішні жителі села — це нащадки переселенців із різних куточків Європи і Азії. В Ямниці перемішалась кров багатьох народів, цивілізацій і епох, а звідси і оригінальність та неповторність ямницького характеру. Він, цей характер, формувався під впливом багатьох пов’язаних і непов’язаних між собою факторів, серед яких можна виділити не тільки походження, але й заняття людей, природні умови їх розвитку, та різні історичні перипетії. Самобутній ямницький характер був відомий жителям Станіславщини з давніх давен. “Прилюдною тайною є, що ямничани визначаються сильною реакцієї на понесені кривди”, — писав про своїх прихожан ямницький парох о. Гірник в 1921 році, і продовжував — “другою рисою є те, що люди дуже легко присвоюють собі зверхню і духовну культуру… Якщо колись, Україно, будеш потребувати талановитих міністрів господарства, то пошли завчасно тутешню молодь на заграничні курси”.1 Вчитуєшся в ці рядки і дивуєшся таланту провидіння священика, який на той час ще не маючи досвіду багаторічного спілкування з ямничанами, запримітив в їхньому характері саме те, що червоною ниткою пройшло крізь всю історію їхнього буття. Згадати хоча б мужню боротьбу громади за свої права в XIX столітті чи опір населення політиці полонізації, а потім і колективізації в XX столітті. Або взяти дійсно незгасний потяг ямничан до знань: від тих 130 босих діточок морозної весни 1919 року, які, незважаючи на воєнні лихоліття, прагнули вчитися і до сьогоднішніх днів, коли виша освіта в Ямниці вважається повсякденним, буденним явищем.

“Це все були добрі сторони, тепер згадаймо злі, — писав уже згадуваний вище журналіст “Станіславських вістей”. — Тут приходить перечулена зарозумілість на свою вищість, а зовсім шкідливе явище, —це п’янство, що поширюється чим раз гірше між пенсіоністами і молоддю”.2 Про “перечулену зарозумілість на свою вищість”, або, простіше кажучи, про ямницький гонор, хотілося б згадати детальніше. Микола Дейчаківський, в минулому ямничанин, про цей гонор, який він називає “ямницьким патріотизмом”, писав так: ”В нас був ще один гатунок патріотизму, який, здається, був часто інтенсивнішим за всенаціональний — це своєрідний ямницький патріотизм (дехто вважає його за шовінізм). Ямничани були дуже високої думки про себе. Чи це було заслужено, чи ні — питання залишається відкритим”. В зв’язку з подібними висловлюваннями на пам’ять, як ілюстрація до вище сказаного, приходять слова нині покійної, “запеклої ямничанки”, яка про неямницьких у Ямниці висловлювалась прямо і конкретно. Вона говорила: “Всьо смітє пхаєсі до Ямниці…” У цій фразі все: і той самий знаменитий гонор, і самозакоханість, і презирство до всіх тих, хто недотягує до ямницького рівня і навіть дійсна, в багатьох випадках, вищість від інших, в першу чергу в ділянці духовного і національно свідомого розвитку.

Інший бік характеру жителів села підмічений уже згадуваною станіславською газетою, у її ж викладі звучить так: “Назагал відчувається в них (у ямничан — І. Д.) брак твердої руки (щось, як Качкан в Рибному)”. Істина, втілена в цих словах, вимагає невеликого коментаря. По-перше, ця риса характеру притаманна не тільки ямничанам, але, здається, і всій нації. По-друге, автор статті, ставлячи у приклад ямничанам жителів Рибного, не врахував те, що хоча у ямничан не було свого Качкана, вони абсолютно не вважали себе з цього приводу обділеними. Але якщо б навіть такий і появився, то ямницький Грунт, скоріше всього, за дуже нетривкий час позбавив би його тих рис, які допомогли керівнику громади в Рибному стати Качканом. Чи погано це, чи добре — питання і в цьому випадку залишається відкритим. Не рахуючи себе більш обділеним (особливо розумово) за жителів інших сіл, ямничани навіть будь-кого з-поміж себе не вважали абсолютним авторитетом, який би щабель адміністративної чи будь-якої іншої драбини він не займав. Цю ямницьку традицію можна приймати або не приймати, але вона була, є і поки що не збирається розлучатися з ямницьким характером.

Не зважаючи на все це, ямничани веселі і досить спритні люди. Дізнавшись, що за будинки, які згоріли, польська влада видає добру страхівку, вони перепалили майже все село, побудувавши за одержані гроші фактично нове. На свято Святого Андрія вони не тільки з усміхом знімали один в одного хвіртки, але могли за ніч розібрати воза у сусіда, а потім акуратно зібрати нехитру селянську техніку у власника на даху його ж стодоли. Тут звичайно не обходилося і без знаменитих ямницьких батярів, добре знаних і в навколишніх селах. Останні завжди ставали “героями” в подіях, де пахло смаленим. Розмахом своєї діяльності вони будили уяву не тільки чарівних ямничанок, але й постерункового пана Беднарського, якого подібного роду діяльність дуже засмучувала.

Навіть серед багатьох знаних в окрузі і поліційних пастерунках батярів ім’я Дмитра Валька звучало набагато частіше за інших йому подібних і було окутане ореолом парубоцької слави. Дмитра боялися і поважали, а поляки навіть про всяк випадок запроторили його в “Березу Карту-зьку”, хоча Валько спочатку не вважався національно свідомим ямницьким активістом. Авторитет і славу Дмитро здобув у вуличних сутичках і у відчайдушних набігах на жидівських купців. Останні авторитетно стверджували, що для того, щоб щасливо переїхати зі Станіслава до Львова, головне минути Ямницю і Винники. Розказують, що одного разу Дмитро, вистеживши жидівського купця, одягнув білу простиню і перейшов його по дорозі біля цвинтаря. Жид, хоча й мав з собою пістолет, залишивши весь свій товар на дорозі, так тікав, що до тями прийшов тільки у поліційному постерунку.

Батярські витівки Валька мали несподіване закінчення: нічний удар ножем одного з ямничан, якому стало в печінках постійне зухвальство Дмитра, змінив хлопця до невпізнанності. В 1946 році, десь на Буковині, він загинув в рядах У ПА в бою з більшовиками.

Ще з самих початків еміграції за океан ямничани, які мали там багато родичів, знали ціну доляра, який створив цілу сюжетну лінію у знаменитій по весіллях ямницькій “канаді”: “По Канаді ходжу, доляри збираю”… Тому не одне ямницьке сердце забилося частіше після публікації в “Станиславських вістях” в 1937 році статті з сенсаційним заголовком: ’’Крадіж долярів у Ямниці”. Тут йшлося про те, що ямницький листоноша, розклеївши одного листа, витягнув і присвоїв 20 долярів, які належали одній жительці села. Ямничанки завжди мали особливе чуття на валюту і тому власниця грошей швидко відновила справедливість, підключивши до операції по вилученню своїх кровних поліцію.3 Цей випадок підводить нас ще до одного штриха в характері ямничан — особливого статусу жінок. Вони були символом села і мотором в багатьох справах, відзначаючись енергією, а нерідко і войовничістю: “ Ще не затерлася в нашій пам’яті авантюра, — писав о. Гірняк, розповідаючи про бойовитість ямничанок, — якої наробили ямницькі жінки в 1918 році в бюрах і причинковій комісії в Станиславові. Референт ледве спасся втечею, а цілий персонал розтікся з переполоху по цілому старостві”. Запал ямничанок не меркнув і перед авторитетами. “В часі виселення до Гмінду виступила одна тутешня жінка з довшою промовою перед митрополитом і кажуть, що її мова викликала своє вражіння“

— розказував ямницький священик. Та й взагалі ямницькі жінки були природженими артистками з великим зарядом емоційних переживань. Ніхто не міг зрівнятися з ними в глибині проникнення почуттів і в висоті польоту душевних поривань. “Донині стоїть мені жива перед очима сцена 1915 року. Молодий чоловік пішов на війну і від нього не було ніякої чутки. Між тим жінка принесла йому дитинку. Коли по виводі молилася перед іконостасом із нещасною дитиною на руках, встала із плачем, піднесла дитину до Божої Матері. Чи віддавала в опіку сироту, чи просила провидіння взяти собі назад, не зміг я з лиця матері вичитати, але сцена тривала п’ять хвилин і була, певно, достойна талановитої кисти чи долота”.4 Ця, повна поетизму, побачена ямницьким священиком сцена, може служити зображенням долі самої Ямниці, розтерзаної війною, але відродженої із попелу майбутнім. Тим майбутнім, яке в образі новородженого завжди буде слугувати надією на краще прийдешнє для людей, які здавна жили в долині Бистриці, біля високої гори Стінка…

Минули роки. Багато чого змінилося в селі і в його жителях. Мінялися влади, обставини життя людей. Характер ямничан змінювався, приспособлюючись до нового. Але він не зник і не розчинився, а нові покоління жителів села є і, сподіваємося, будуть його традиційними носіями.

Advertisements